Після прориву червоного фронту під Волновахою в травні 1919 року, білі російські війська переможно просувалися Україною. На початку липня денікінці увірвалися до Харкова, де їм була влаштована гучна зустріч з оркестром, квітами і молебнем. Долаючи опір червоних, денікінці почали наступ на Київ.

В цей час у Саратові виходить книжка "До хвилі" українських націонал-комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, в якій прямо було сказано - Україна повинна бути хоч і радянською, проте незалежною від Росії зі всіма атрибутами держави - армією і фінансами.

Це було вже занадто. Перед Леніним виникнула перспектива позбутися України - або від білих (що було півбіди, бо буржуї, чого з них взяти) або від начебто своїх - українських комуністів, які не хотіли підкорятися Москві.

Крім того, на стіл до Леніна лягла відозва "До селян і робітників України" за підписом червоного комбрига Антона Богунського зі словами "…Ці панки називали себе "комуністами", а почали грабувати бідне населення України та вивозити все спекулятивними шляхами для Росії, таким чином ми опинилися під п'ятою різних надісланих до нас комісарів, які поводяться гірше як царські пристави… влада в Україні повинна бути з місцевих людей-українців (всіх живущих в Україні), нам не потрібні окупанти та спекулянти на комунізмі". А це вже не жарти.

До Полтави від Леніна прибув сам наркомвоєнмор Лев Троцький. Розлючений невдачами на фронті і "схованими петлюрівцями" у війську, він влаштував рознос військовим і викликав до себе Богунського, чий полк щойно вибив денікінців з Костянтинограда (зараз Красноград).

Про що Троцький розмовляв з Богунським у Полтаві в приміщенні колишнього Петровського кадетського корпусу, невідомо. Проте, як тільки Богунський вийшов коридором корпусу, йому вистрілили з нагана у потилицю. Було йому тільки 20...

Його імені ви не знайдете в жодній енциклопедії радянського періоду, хоч у роки громадянської війни він славою не поступався ні Боженку, ні Дубовому, ні Щорсу.

anton-bogunskijАнтон Савич Шарий (Богунський) народився 16 січня 1899 року в селі Погоріле Вереміївської волості Золотоніського повіту. Він походив із села, яке Ленін наводив у своїх статтях як приклад розшарування селянства, села, з якого до революції кожен другий дорослий ішов на заробітки до Таврії.

Хлопець був надзвичайно тямущим, і тому сільська громада направила його на навчання в двокласну вчительську школу. Після смерті батьків юнак подався в Київ, влаштувався матросом на пароплав "Чернігів". Одночасно навчався в річковому училищі. Склав екстерном екзамени за гімназію і вступив у Київський комерційний інститут.

Юнак, який пізнав злидні, легко захопився більшовицькими ідеями "про світле майбутнє". Тож коли сталася Лютнева революція, він став більшовиком, причому активним функціонером.

Як представник Черкаського комітету він взяв участь у Таганрозькій конференції українських членів РСДРП(б), на якій націонал-комуністами Скрипником і Лапчинським було проголошено створення української компартії, незалежної від Москви.

Влітку 1918 року Шарий очолив повстанські загони проти австрійців і німців. Після придушення повстання під Таращею він повів до нейтральної зони близько 600 повстанців, які потім склали основу 1-ї Української більшовицької дивізії. Проте націонал-комуніст Шарий не підтримав - як й інші прихильники радянської України - платформу УНР, що привело його до участі у війні червоної Росії проти УНР.

Його бригада брала участь у взятті Києва більшовиками, але за його пропозицією вона стала носити ім'я українського полководця Івана Богуна, а сам Шарий став Богунським. Також є версія, що Антон обрав ім'я пристані Богун на Дніпрі біля рідного села.

У боях з білогвардійцями, спостерігаючи за поведінкою присланих з Москви комісарів, Антон поступово прозрівав разом з військом, основу якого складали селяни придніпровських сіл... Бо більшовики влаштували в селах справжній погром, відбираючи хліб до останку - треба було годувати зруйновані ними ж міста Росії.

У зв'язку з посиленням антиросійських настроїв в українських радянських частинах, Лев Троцький надіслав таємну інструкцію: "Необхідна чистка в командному складі українського війська, де ще дуже багато петлюрівських, партизанських, отаманських елементів - таких, як Богунський, Лопаткін та інші".

У відповідь на посилення репресивних заходів Реввійськради Богунський звертається із цитованою вище відозвою. Мало того, чекісти доповіли в Москву, що Шарий шукав контактів з легендарним отаманом Зеленим, який звільнив від червоних Київщину і Черкащину.

Видати наказ про арешт легендарного комбрига прямо було небезпечно, тому Троцький пішов на хитрість - запросив Богунського до Полтави... Невдовзі у Москву була відправлена телеграма: "Богунський нами розстріляний 1919 рік місто Кременчук".

poltavskij-kadetskij-korpus

Полтавський кадетський корпус початку 20 століття. Місце розстрілу Богунського

Це був початок чистки українських червоних командирів, яка невдовзі набула значних масштабів - від підозрілого отруєння помер Боженко, кулею зблизька (схоже, від своїх) убитий Щорс. Винними в їхніх смертях Троцький оголосив петлюрівських агентів.

Дізнавшись про розстріл Антона Шарого, 1-й полк під командуванням двоюрідного брата Шарого Лопаткіна підняв бунт і вирушив громити російських і домашніх зайд. Загинув Лопаткін під селом Піщане.

Протягом десятиріч про комбрига Шарого (Богунського) мовчали - мовляв, такого не було. Точка. Всю його родину – братів і сестер – у 1920-х роках було заарештовано і відправлено на Соловки.

1937 рік "підібрав" рештки із родини Шарих та Фесенків (по лінії матері), всі вони були розстріляні. До речі, в бою під Крутами проти більшовиків брав участь один із представників цього роду – Іван Шарий.

Тільки 29 квітня 1990 року кримінальну справу № 2804 щодо Антона Шарого постановою КДБ СРСР зупинено на підставі відсутності злочину.

pamyatnik-shhorsu

Після фільму Довженка "Щорс" постать "українського Чапаєва" стала канонічною. Але Богунський полк (імені товариша Богуна), яким командував Щорс, отримав свою назву від Шарого-Богунського. На фото: монтаж пам'ятника Щорсу в Києві. 1954 рік

Джерело: Історична Правда
Автор: Вадим Джувага, історик, журналіст